Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії
дитини і батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись ме-
ханізмом рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім’ї пра-
цьовитих батьків незважаючи на добрий взірець дитина може й не
бути працьовитою, якщо сім’я не мала потреби виявляти цю якість).
Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дити-
на, волю якої жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг
до самостійності, а дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамо-
стійною.
І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних вла-
стивостей особистості дитини від властивостей її батьків або ж від
методів їхнього виховання, проте така залежність існує. При цьому
різні сфери розвитку дитини пов’язані з різними проявами сімейних
взаємин. Так, дослідники Ф. Кован і К. Кован [8] виявили, що когні-
тивний розвиток дитини найсильніше корелює з особливостями її на-
вчання у процесі спілкування в підсистемі “батько — дитина”, а по-
ведінкова сфера найбільшою мірою пов’язана з поведінкою батьків
один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.
Ці самі дослідники виявили гендерні залежності особистісних ха-
рактеристик, стилю поведінки батьків і рівня розвитку дитини. Так,
практично неможливо спрогнозувати ставлення батька до сина за-
лежно від задоволеності батька шлюбом. Разом з тим незадово-
леність батька шлюбом призводить до менших проявів ним позитив-
них емоцій до доньки. Задоволеність матері шлюбом, вірогідно, пов’я-
зана з характером взаємодії як із синами, так із доньками.
Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари
ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) —
неприйняття (ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і тер-
пимість (самостійність, воля) — стримування (контроль), що визнача-
ють переважаючий у сім’ї тип контролю і дисципліни.
За віссю “прийняття — неприйняття” в першому випадку ос-
новними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані
насамперед на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені
спілкуванню з нею, сприймають її такою, якою вона є. У другому випад-
ку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не
сприймають своїх дітей (виокремлюють у них насамперед негативні
риси), не дістають задоволення від спілкування з ними, часом виявля-
ючи ворожість.
37