пільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код,
певні соціальні цінності, що на суб’єктивному рівні є ціннісними орі-
єнтаціями членів сім’ї.
3. Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з
різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації
дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей
поза сім’єю.
4. Переважно емоційний характер зв’язків між членами сім’ї, що
базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спра-
цьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологіч-
них механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне “заражен-
ня”. При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на форму-
вання почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.
Особливо значною роль сім’ї у становленні особистості дитини є
на первинному етапі її соціалізації [18].
Так, на першій стадії (до одного року) дитина розвивається за
віссю “довіра — недовіра”. Ступінь розвитку почуття довіри до інших
людей і світу загалом залежить насамперед від якості материнської
турботи, причому не так від кількості їжі чи ласки, які здатна надати
мати, як від особливостей спілкування, здатності матері передати
відчуття стабільності, тотожності переживань, того, що вона є людиною,
якій можна довіряти.
На другій стадії (1–3 роки) дитина розвивається за віссю “автоно-
мія — сором і сумнів”. Насамперед формується здатність до самокон-
тролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення виявів
впертості і добровільності дій. Особливості такого співвідношення за-
лежать від готовності батьків поступово надавати дитині можливість
самостійно контролювати свої дії, ненав’язливо обмежуючи її в тих
сферах життя, які є потенційно або реально небезпечними для дитини
і оточуючих. Переживання сорому проявляються як лють, спрямована
на себе, коли дитині забороняється бути самостійною, коли батьки по-
стійно або роблять усе за дитину, або очікують, що вона робитиме
самостійно те, що поки що не спроможна робити. У результаті у дити-
ни може сформуватися невпевненість у собі, слабка воля.
Третя стадія (3–6 років) визначається розвитком дитини за віссю
“ініціативність — провина”. При цьому ініціатива додає до автономії
здатність брати на себе зобов’язання, планувати, розв’язувати нові
завдання, набувати нових корисних навичок. Чи переважатиме у дити-
ни ініціатива, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться
33